Їх вважали загиблими: як п’ятеро воїнів вирвалися із палаючої пастки

Олександр разом із побратимами рухався між зруйнованими будинками, намагаючись сховатися від ворожих дронів. Часу майже не залишалося. Саме в цю мить він помітив деталь, яка згодом врятувала життя всій групі.

Навчилися розрізняти загрози на слух

Повномасштабну війну Олександр зустрів на Київщині. У перші дні їхня вулиця спорожніла – частина чоловіків виїхала, інші пішли на фронт. Ті, хто залишився, організували чергування, аби в разі небезпеки дати відсіч.

Ми тоді були як своя тероборона, – пригадує він.

До війни Олександр працював у різних сферах: був охоронцем, водієм, займався будівництвом. У 2025 році отримав повістку й без вагань прийшов до ТЦК. Так він опинився у складі 128-ї окремої важкої механізованої бригади «Дике Поле».

Свій перший бойовий вихід Олександр здійснив у лютому 2026 року. Разом із напарником зайшов на позицію поблизу села Плавні. Планували затриматися на кілька тижнів, але в результаті були там пів року.

Перші дні були найважчими: постійні обстріли, дрони, незрозумілі звуки. Майже не спали. З часом навчилися розрізняти загрози на слух. Зв’язок із рідними тримали через радіостанцію. Повідомлення передавали через командний пункт.

Але не лише бойові дії стали випробуванням. Замкнений простір і постійна присутність лише однієї людини виснажували не менше. Дні зливалися в один, розмови повторювалися, і навіть звичні теми втрачали сенс.

Дві години провели в густому диму

Здавалося, нічого складнішого вже не буде. Але найважче чекало попереду – вихід із позиції. Коли настав час ротації, бійцям поставили нове завдання: забрати ще двох військових і пораненого та разом вийти. У складі п’яти осіб вони рушили вперед. Олександр ішов першим, як старший групи. Попереду – відкрита місцевість майже без укриттів.

Під час короткої зупинки для перев’язки пораненого бійці сховалися в зеленці. Та невдовзі отримали попередження по рації: їх викрили, потрібно негайно шукати укриття. Група кинулася між руїнами. І саме тоді Олександр помітив невеликий вхід у погріб.

Хлопці, сюди! – скомандував він.

Отвір був вузький – близько 60 сантиметрів. Один за одним усі пірнули всередину. Олександр зайшов останнім.

Погріб був частково зруйнований, зверху його прикривали уламки цегли. Саме це й врятувало – з повітря вхід було майже не видно.

Невдовзі почався масований обстріл. Артилерія, міномети, дрони – усе працювало по їхньому району. Будівлі навколо руйнувалися, а вхід до укриття зайнявся. Дві години вони провели в густому диму. У кожного було лише по пів літра води. Змочували тканину й прикладали до обличчя, щоб мати змогу дихати.

Щоб не видати себе, вимкнули рації. Командування втратило з бійцями зв’язок і певний час вважало їх загиблими. А над ними продовжували кружляти ворожі дрони.

Опанував комплекс «Вампір»

Коли обстріли стихли, захисники знову вийшли на зв’язок. Отримали дозвіл рухатися далі. Вибралися з укриття й продовжили шлях. Дісталися визначеної точки, переночували, а вже наступного дня їх евакуювали.

Після цього Олександр опинився в лікарні. Саме там, після пів року без нормального зв’язку, він зміг зателефонувати додому. Його номер уже давно не відповідав. Тому, коли дружина побачила дзвінок, спершу розгубилася. А почувши голос батька, син не стримав сліз. Олександр чув, як дружина намагалася його заспокоїти.

Після лікування та відпустки він опанував комплекс «Вампір» і повернувся до служби вже як технік. Тепер разом із підрозділом працює з безпілотниками: мінує, скидає боєприпаси та доставляє провізію. Нині Олександр у відпустці – поруч із дружиною, донькою та сином. Але добре знає: сучасна війна змінюється, і майбутнє – за технологіями.

Читайте також:

Операція “Вівальді”: ЗСУ звільнили ще три населені пункти

Бойовий медик «Твердий», нагороджений командувачем ДШВ, не рахує врятованих

Володимир ПРИСЯЖНЮК, за матеріалами 128-ї бригади