Вінничанка, яка вижила після вибуху, розповіла про загиблого на війні чоловіка

Вінничанка Ольга Дятлюк – дружина загиблого Захисника. Вона пережила ракетний удар по Вінниці 14 липня 2022 року. Ольга зберігає пам’ять про свого чоловіка Юрія Дятлюка. Зокрема, щорічно проводить меморіальні турніри з футболу. Також Ольга бере участь у соціальних і творчих проєктах. Про все це вона розповіла кореспонденту сайту «СічНьюз».

«Познайомилися випадково на дні народження»

-Ольго, розкажіть про свого чоловіка. Яким Юрій був?

-Відповідальним батьком, турботливим сином, хорошим братом, вірним другом і справжнім люблячим чоловіком. Для мене Юрій був надійною підтримкою та людиною, на кого я завжди могла покластися в будь-якій ситуації.

-Як Ви познайомилися?

-Коли навчалися в університеті. Юра тоді був на 4-у курсі, а я – на 3-у. Ми познайомилися випадково на Дні народження спільного знайомого. Тоді і дізналися, що проживаємо в одному гуртожитку.

Після перших зустрічей почали спілкуватися в соцмережах. Потім зустрічалися на виході з гуртожитку та в університеті – поглядами. Таким чином, крок за кроком, приходили до відносин.

-Чим він захоплювався?

-Футбол Юрій любив змалечку. Він ним захоплювався. Кожну вільну хвилину від роботи, навчання і гуртків хотів проводити на футбольному полі. Для нього це було місце спокою, віддушина, заряд енергії. Це місце, де він був щасливий.

Спочатку Юрій займався футболом у школі, грав з хлопцями. Для нього дуже важливу роль відігравав дядько, який був для Юри певною мірою наставником. Вони грали в одній команді. Потім, коли Юра пішов вчитися у університет, виступав за нашу університетську команду ВНТУ, вона стала чемпіоном. Коли ми познайомилися, я вболівала за нього.

-За які команди Юрій ще грав? 

-Коли ми одружилися, він грав в різних аматорських командах. Їх створювали з хлопцями, з якими Юра мав контакт або на роботі, або разом зі спільними знайомими. Але він мріяв про власну команду. Хотів бути капітаном, мотивувати і здобувати нагороди. Тому в 2012 році Юра створив власну футбольну команду «Хімік» і став її капітаном. Почав здобувати нагороди, брати участь у футбольних батлах. Але перед війною команда розвалилася через те, що багато хлопців роз’їхалися та мали інші інтереси.

Юра все одно футбол не полишив. Грав за інші аматорські команди. Навіть, коли він вже воював і приїжджав додому на кілька днів, все одно знаходив час для гри у футбол з хлопцями. Це для нього це було щастя, максимальна можливість відійти від того жахіття, що йому доводилося проходити щодня на війні. Останній свій матч Юра зіграв в футбол з хлопцями на вулиці Київській.

«Для Юри було честю служити в ДШВ»

-Коли Юрій вирішив піти на війну?

-Юра не вирішував піти на війну. Він одразу і свідомо розумів, що це його обов’язок – стати на захист країни. На початку жорстокого нападу на Україну він хотів записатися в ТРО. Але ми переїхали в село. Адже діти були малі, вони боялися тривог, обстрілів. В селі Юрій вже пішов вже в ТРО. А потім, потайки від усіх, вирушив у військкомат, пройшов військово-медичну комісію і чекав результат.

Минуло два місяці з того моменту. Я втратила роботу, чоловік частково працював віддалено. Але це не були ті гроші, якими б можна було забезпечити нашу родину. Тому треба було повертатися в місто.

Там 5 травня зателефонували з військкомату і повідомили, що Юру беруть до славнозвісної 95-ї бригади десантно-штурмових військ. Він зрадів, адже знав престижність ДШВ і дуже-дуже пишався хлопцями, їхніми досягненнями, цінностями, традиціями. Для Юри було честю служити в цій бригаді.

Побратими запам’ятали його вірним присязі, гарним товаришем. Вони завжди повторювали, що Юра був такою людиною, з якою не страшно йти в розвідку чи ще кудись. Адже він на 100 % не залишив би товариша на полі бою і ніколи б не зрадив. Ця якість була найціннішою в ньому. Юрій         був людиною слова, яка знає цінність життя, цінність України. До останнього подиху він був вірний своїй державі.

-Які чоловік мав нагороди?

-Юра нагороджений орденом за мужність третього ступеня. Посмертно, на жаль.

-Як він загинув?

-3 серпня 2023 року. Це сталося на Донеччині, в районі Мар’янки. Юрій 8 місяців стояв на її захисті.

–Як Ви і діти сприйняли його смерть?

-Юра не дуже любив розповідати про те, що відбувається на фронті, адже він хотів нас берегти від того, що він переживав. Коли вже у нього не вистачало терпіння, то він розповідав все, і йому ставало легше. Я завжди з розумінням ставилася до цього, старалася знаходити слова підтримки. Тобто пліч-о-пліч йшла весь його військовий шлях.

Ви знаєте, прийняти смерть, мабуть, це неможливо. І з часом ти просто вчися жити із певним усвідомленням, що Юрія більше немає поруч. У дітей це по-різному проявляється. Вони ростуть, змінюються. У них проявляються риси характеру та поведінки тата. Іноді мене це просто доводить до сліз. Хоч діти і ростуть без тата, але вони дуже сильно його нагадують. Марійка нагадує його посмішкою своєю. А Дмитрик – жестами рук, ходою, зовнішнім виглядом. Він дуже-дуже схожий на тата.

-Чи лікує трохи цю душевну рану традиційний футбольний турнір пам’яті Юрія?

-Футбольний турнір не лікує. Але він дуже важливий для нашої родини, тому що футбол був великою частиною життя Юри. Коли на полі з’являються його друзі, знайомі, чи ті, хто його знав, я відчуваю, що про нього пам’ятаємо не лише ми.

Це ще одна можливість розповісти про чоловіка, як про людину, не військовослужбовця. Адже до вторгнення рф Юрій не мав жодних військових навиків. Він був простим хлопцем, який мав родину, роботу і любив футбол. Водночас турнір став для нас не тільки якимось днем пам’яті, а мотивацією і можливістю допомагати ЗСУ і робити добрі справи для перемоги.

Для мене важливо, щоб ім’я Юри жило в діях. І щоб діти бачили, якою людиною був їхній тато, пишалися ним. Тому десь в середині я прийняла цю місію. Маю усіма можливими способами, діями, через ЗМІ доносити суспільству, що пішли із життя звичайні хлопці. Загинули за родину і країну та залишили нас проживати життя далі, виховувати дітей. 

«Це мій другий день народження»

-У 2022 році Ви потрапили під ракетну атаку в Будинку офіцерів у Вінниці. Можете згадати деталі?

-Тоді я поїхала на МРТ разом зі свекрухою. Коли пролунав вибух, ми оформлювали документи. Чесно кажучи, не зрозуміла, що сталося. Потужна хвиля кинула мене на підлогу, закидала камінням та всім, чим завгодно. Коли я розплющила очі, все було сіре, не було чим дихати, а навколо палав вогонь. Люди бігли на мене, але я кажу: вихід не тут, треба ось туди. Я бачила, як без взуття, без одягу, люди по всьому, що плавилося, бігли і рятували себе.

Я побачила, як під’їхала пожежна машина. В сторону Петроцентру пішла, просила про допомогу. Потім чоловік на білій машині підбіг до мене і каже, що завезе до лікарні. В ту же секунду я сказала, що це мій другий день народження, тому що в того пекла вибратися було дуже важко. Плитка після вибуху влучила в голову: у мене біля вуха великий шрам залишився. Якби пройшла б на якісь міліметри поруч, то я б навіть не прийшла до тями і згоріла.  

По дорозі дзвонила родичам, але погано їх чула. Думала, що в мене динамік в телефоні пошкодився у зв’язку вибухом. Але виявилось, що я не чула, бо отримала контузію.

–Довго лікувалися?

-Дві тижні лежала в травмпункті. Потім мене перевели у опіковий центр. Там мені зробили пересадку шкіри на руці, адже в мене дуже глибокий опік руки. І досі його лікую. Раз у два тижні ходжу до лікаря. Опік у мене на такому місці, що жодна операція не допоможе. Якщо я не буду проходити процедури, втрачу можливість працювати на повну правою рукою. Маючи двох дітей, не можу дозволити собі залишитися для них тягарем.

–Розкажіть про телепроєкт «Краса в тобі», в якому Ви брали участь.

– Після пережитого мені було непросто прийняти себе, своє тіло та зміни, які залишились після поранення. Цей проєкт допоміг мені подивитися на себе інакше. Я на нього потрапила випадково. Подруга дитинства запропонувала: написала, що маю там бути. Я заповнила відеовізитку. Натомість сказали, що моя історія досить прониклива, і мене беруть. Що я стану найпершою учасницю всіх випусків «Краса в тобі», на той момент я не знала. Мені було дуже страшно. Я, мабуть, не довіряла людям, не вірила, що для мене щось можуть зробити просто так.

Але на проєкті я відчула, що людям небайдуже на тебе, що вони щиро хочуть допомогти. І що шрам – це не рана, а якась моя особливість тепер. Знак війни, який залишається назавжди.

– Що там було цікавого?

-Мені сподобалось усе, починаючи від букету зі 101 троянди і закінчуючи показом мене як моделі в шикарній сукні з суперкрутим макіяжем на головному екрані України.

Хлопець на проєкті глибоко зі мною розмовляв, знайшов потрібні слова. Це теж дало мені мотивацію в тому, що треба жити далі, вірити в себе. Я мала можливість поспілкуватися і з дизайнеркою, з психологом і візажистом працювала. Вся атмосфера була дуже крута, це наче було переродження для мене, новий етап у житті, який я ніколи не забуду.

Переглядаючи це відео, я пишаюся, що тоді знайшла сили поїхати на проєкт, пережити це все і зберегти ці всі емоції. Після випуску я отримала безліч гарних слів підтримки, компліментів, тому що шоу вийшло не тільки на YouTube-каналі. Потім – як окремий проєкт на М-1. Про мене писали в газетах, брали інтерв’ю.

Я розуміла: чим більше говорю, тим мені стає легше. Я знаходила більше людей, які мене розуміють і хочуть, щоб я жила далі. І це теж було певною мотивацією, якимось натхненням для мене у подальшому житті. А ще я власним прикладом могла мотивувати  таких самих зранених жінок, які втратили опору у вигляді чоловіків і не знали, як їм жити далі і чим взагалі варто жити. Тому в цьому теж є місія, яку я на себе взяла.

«Юрій  живе у наших серцях»

-Ким зараз працюєте?

-Фахівцем відділу цифрової комунікації, дизайну та реклами у страховій компанії «Місто». Я займаюся їхніми соцмережами, створенням контенту, дизайном, рекламою. Мені подобається така творчість, у ній я можу реалізувати себе. Це, до речі, праця, про яку завжди мріяла.

Я тривалий час не могла вийти на роботу після втрати чоловіка. Не знала, куди мені далі рухатись, ким я хочу бути. Перед цим працювала менеджером з продажів в польській компанії. Для мене було важко після довгих років сидіння вдома зробити новий крок. Тому я хотіла зайнятися тою справою, від якої я отримувала задоволення. Пішла на курси, закінчила комп’ютерну академію і отримала сертифікат маркетолога.

-Розкажіть про дітей. Чим вони займаються?

-Діма останнім часом захопився риболовлею. Для нього це заняття, яке забирає майже вільний час, але це йому дуже подобається. Він витрачає на це всі свої кишенькові гроші. Тепер у нас в холодильнику живуть опариші, а комора забита штуками для рибалки. Але таке хобі, вважаю, краще, ніж сидіти вдома із телефоном. Футболом Діма, на жаль, не займається, тому що для нього ця гра є нагадуванням про тата. Тато мріяв, щоб він син з ним грав, був для нього наставником. Діма також пішов на плавання. Марійка займається лише додатково англійською, так як зараз навчається в другу зміну.

-Часто згадують про тата?

– Діти згадують тата, вони пам’ятають про нього. Кожне наше сімейне свято не проходить без згадки про нього. Юрій  живе у наших серцях, у наших фотографіях. Тато загинув, коли Маша була зовсім маленька. Їй було два роки, коли він пішов на війну. Але у ці два роки він дуже багато в неї вклав, бо сильно любив. Вона для нього була маленькою  принцесою. До доньки татом ставився із ніжністю, теплом, турботою.

«Побувала в пеклі і бачила, як люди горіли заживо»

-Що Ви думаєте про війну, коли вона може завершитися ?

-Я дуже хочу, щоб війна завершилась якнайшвидше. Але після всього пережитого не можу навіть прогнозувати, називати якісь дати. Ми не знаємо, коли це станеться і якою буде ціна. Але для мене важливо, щоб завершення війни означало не просто припинення обстрілів, а справедливий і надійний мир. Ні в якому разі не перемир’я чи пауза. Впевнена на 100 %, що тоді це буде лише можливість для агресора набратися сил і далі все захоплювати. Не можна цього дозволити, тому що дуже висока ціна вже заплачена.

-Вінничани майже не бояться обстрілів, в укриття не йдуть. Що можна їм порадити, зважаючи на Ваш трагічний досвід?

– До 14 липня 2022 року я не могла уявити, що ракета може влучити саме туди, де я буду перебувати. Але це сталося посеред білого дня, в центрі Вінниці. Тому я точно знаю тепер, що війна не обирає лише тих, хто знаходиться близько лінії фронту. Я хочу, щоб люди усвідомили, що життя одне. І коли існує реальна загроза, не варто нехтувати ані власним життям, ані життям своїх дітей.

Сирена – це не просто звук, до якого ми звикаємо. Це і попередження, що може статися трагедія. Не потрібно думати, що до нас не долетить, а я достану телефон і зніму. Завжди треба спускатися в укриття, або зайти за дві стіни, або хоча б відійти від вікон.

Я побувала в самому пеклі. Бачила, як люди горіли заживо. Як вони в агонії помирали. Тому знаю, що береженого Бог береже. Машину можна купити іншу або відремонтувати. Можна вставити вікна, зробити ремонт, одяг можна змінити. А от життя не повернеш.

Читайте також:

«Жива книга: відверті історії турботи»: просувають сімейні форми виховання

На Вінниччині стартував проєкт «Відкриті фестивалі футболу»

Михайло ШАФІР, «СічНьюз»