«Історія, яку варто почути» – військовий лікар презентував у Вінниці нашумілу книгу

Лікар із Києва, Євген Дубровський, відомий ще з часів пандемії коронавірусу, коли за свою принципову позицію проти залякування населення й необережних маніпуляцій з імунною системою перехворілих на ковід був звільнений із центральної «коронавірусної» лікарні столиці. З початку широкомасштабного вторгнення пішов добровольцем на фронт. Понад 10 місяців був військовим лікарем на Донбасі, обороняючи Авдіївку в складі новоствореної 110-ї окремої механізованої бригади. В 2023 році був демобілізований. Отримав статус учасника бойових дій та нагороджений почесними відзнаками свого командування. Згодом відкрив у Києві власну клініку, де продовжує надавати медичну допомогу населенню.

Третього серпня Євген Дубровський зустрівся із вінничанами та своїми колишніми побратимами в «Книгарні Героїв». Там 39-річний лікар презентував  власну нашумілу книгу «Історія, яку варто почути». А також дав ексклюзивне інтерв’ю журналісту «СічНьюз».

– Євгене, коли Ви пішли на фронт і за яких обставин?

– Це сталося на другому тижні від початку широкомасштабного вторгнення. Трохи зорієнтувавшись в ситуації та остаточно вирішивши, що сім’я залишається в Києві та нікуди не буде виїжджати з країни, долучився до лав ЗСУ. Рішення було дещо спонтанне, імпульсивне. Спочатку хотілось потрапити до бригад швидкої допомоги, які мали надавати допомогу постраждалим в передмісті Києва, або вступити в Київську тероборону. Але не склалось. Тому  пішов зранку добровольцем в найближчий військкомат, й, як то кажуть, далі закрутилось. Військової підготовки та звання не мав, був зарахований рядовим солдатом. На розподільчому пункті призначили посаду фельдшера бойового батальйону в новостворену 110-ту  бригаду, яка мала вирушати на Донеччину. Весь період своєї служби провів в зоні бойових дій, без ротацій під Авдіївкою.

– Саме про це Ваша книга?

– Одним словом не розкажеш. Книга складна та дуже різнопланова. Це і документальна розповідь про події оборони Авдіївки першого року великої війни безпосередньо як учасника цих подій. Це і переплетені в художню розповідь пригоди, непрості ситуації, армійська рутина, враження, думки й емоції героїв цього оповідання. Одним словом, це глибока розповідь про війну очима простих солдатів, без прикрас та фальшивої бравади чи пропаганди. Книга про те, як живуть та воюють наші солдати.

– Коли виникла ідея написати «Історію, яку варто почути»?

– Ідея книги з’явилась значно пізніше. Адже «Історія» писалась саме під час служби. Саме в цьому її унікальність. Спочатку текст не призначався для широкого загалу. Це фактично був військовий щоденник, який я вів на побитому телефоні із тріснутим екраном, аби не зійти з глузду. Мені це допомагало витримати все, проаналізувати та залишитись врівноваженим й з тверезим поглядом. Кожен військовослужбовець шукає свої засоби для порятунку психіки. Хтось виговорює все рідним, інші приховують. Хтось шукає допомоги в підтримці побратимів. Інші дивляться кіно, аби переключитись чи багато читають. На жаль, багато хто намагається безуспішно загоїти біль від втрат та важкі емоції в горілці. Я знайшов свій вихід. Ведення щоденника мені дуже допомогло.

Десь через чотири-п’ять місяців я зрозумів, що це не просто щоденник. Якось непомітно докладні записи почали виростати в цілу книгу, яка несе в собі дуже цінну пам’ять та згадки про моїх друзів, побратимів, велика частина з яких загинула чи була важко поранена. Тоді я дав собі слово, що зроблю все, аби про них не забули. Й нащадки дізнались, якою ціною та якими зусиллями виборюється незалежність рідної країни. Я почав писати ще з більшим бажанням, знаючи, що згодом опублікую книгу. Хоча думав це робити після Перемоги. Але плани змінились.

– Як ваша «Історія…» побачила світ?

– Мене на цьому шляху дуже сильно підтримали побратими та мої безпосередні командири. Згодом буде написано багато книжок про війну, будуть гарні та глибокі книжки, аналітичні, стратегічні, політичні. Проте цінність книжок про війну доречна саме під час неї. Адже це може багато кому допомогти розібратись в подіях, не розгубитись. Книжок безпосередньо з поля (бойових) небагато. Тому що написати таку книжку  досить складно. Враження та емоції, які стались з тобою безпосередньо в зоні бойових дій, але описані згодом, через певний час, вже втрачають свою щирість, непідробну людську реакцію на стрес та ризик. Й нагромаджують на собі цілий пласт глибоких змін в характері та свідомості. Це вже буде геть інша історія та інша подача матеріалу. Це непогано, але це книги вже іншого напрямку. Також в цьому контексті є високий ризик, що частина опублікованих згодом книг спотворить та «перекрутить» ті події. Тому я вирішив опублікувати свою «Історію» вже просто зараз.

– Який попит у неї був і зараз є?

– Як неочікувано виявилося, «Історія…» дуже впевнено почала набирати потужний попит, книга швидко розлітається. Керівництво Будинку офіцерів у Києві надало можливість презентували книгу на власній базі, виказавши повну підтримку та сприяння. Книга одразу вразила читачів своєю відвертістю та простотою подачі матеріалу. Як казали самі читачі, буквально з перших глав створюється враження, що ти сам вдягаєш піксель та проходиш разом з героями книги весь цей довгий та насичений шлях боротьби проти окупантів, розмірковуючи на вчинками та ставлячи себе на місце учасників тих подій.

Перший тираж розлетівся буквально протягом місяця з дня виходу книги в світ. Я отримав схвальні рецензії від воюючих офіцерів інших бригад, слова підтримки та подяки за спробу привернути увагу до проблем воюючих солдатів та ветеранів. В той час, як суспільство розколюється та прірва між військовими та цивільним  стає все більш глибокою, ця книга є своєрідним мостом, який прагне допомогти нам об’єднатись та зрозуміти один одного. Рецензії включені у другий тираж, який був дуже успішно презентований на багатьох наступних презентаціях та особливо на Книжковому Арсеналі в Києві. Книга є книгарнях, крамницях, також вже зроблена електронна версія. Наразі вже готується вже третє перевидання.

– Чим Ви зараз займаєтеся?

– Я повернувся до роботи лікарем. Ми з друзями об’єднались та відкрили власну приватну клініку, де надаємо допомогу цивільним та військовим, намагаючись розвивати, покращувати й робити доступнішою вітчизняну медицину. Також наразі закінчую аспірантуру й готую до захисту дисертаційну роботу.

Михайло ШАФІР, «СічНьюз»
Фото автора та надані Євгеном Дубровським